"Горжуся я своїм селом 

Його людьми, його красотою, 

Мені, здається, кожен дім 

В життя ввійшов творцем, героєм"

Села, як люди, - у кожного своя доля. Вони своєрідні дивосвіти зі своєю чарівністю і природою, боротьбою і утвердженням. Та стають відкритими, доступними тільки при допомозі людини, яка сама протоптує стежку у цей дивосвіт. Звенячин - зелений куточок Північної Буковини, звабливий історією і красотою, де тісно переплелися минуле і сучасне Мальовнича земля, горниться своєю щедрою красою до блакитних вод Дністра. Топтали її чоботи ворогів - гнобителів, та вона не вмерла."Звенячка" - так лагідно її називають люди. Таку назву воно носить з давніх- давен. Існує дві легенди звідки походить назва села. Ці легенди передавалися з покоління в покоління людьми і дійшли до наших часів. Вони обидві заслуговують на те, щоб їх пам`ятали. Одну із них було записано із слів Сонько Ганни: " Було це дуже давно. Посилився на цій місцевості чоловік, який згодом почав виливати дзвони. Дзвони були настільки гучними, що їх відлуння було чути на багато миль від оселі майстра. Потяглися до майстра люди звідусіль, щоб мати в своїх церквах такі гучні дзвони. Землю на якій жив майстер називали "Звенячин". Так і закріпилася ця назва. А другу легенду було записано зі слів старожительки нашого села Приємської Вікторії: "Колись давно-давно, коли в нашій місцевості ніхто не жив, повз неї проходило багато мандрівників і милувалися дивними горами, що наче дві сторожі охороняли річку Дністер. Але особливо їх приваблював дивний дзвін, що лунав з тих гір. Як же вони здивувалися, коли побачили, що ніжний дзвін лунав від безлічі струмків, витікавши з підніжжя мальовничої гори. Мабуть, тому зачаровані цим дзвоном, перші поселенці назвали село "Звенячин". 

Звенячин було одним із найрозвинутіших центрів торгівлі нашого краю, так, як воно знаходилося на границі між двома регіонами: Буковиною і Галичиною. Було тут 12 млинів, корчми, ларки, базар, куди звідусіль приїжджали люди і обмінювалися своїми товарами. Місцевість села знаходиться нагорі, а також у підніжжі біля р. Дністер. На горі переважно жили українці, місцеві селяни. А на низу жило дуже багато єврейських сімей, про що свідчить "Жидівський цвинтар", що знаходиться в нашому селі. 

Звенячин було невід`ємною частиною Північної Буковини. З XVI ст. Воно опинилося в складі Турецької імперії і було в неволі турків 270 років. У 1774 р. Північну Буковину загарбали австрійські окупанти, які перетворили її в колонію, в ринок збуту промислової продукції, по хижацькому використовувати її багатства. Край управлявся військовою адміністрацією. Населення поділялося на 4 основні групи. До першої належали заможні господарі, які мали наймитів, по 6 волів, 5-10 корів. До першої, в основному, належали колонізатори - німці та австріяки. Вони були багаті і тому мали можливість дати освіту своїм дітям. Інколи дехто із них одружувалися з українками і назавжди залишалися тут. Однією із таких родин у нас є родина Котлярів. Дід яких був німцем за походженням.Другу групу становили середняки. В їхньому користуванні була пара волів і кілька корів. Вони не були такими багатими, тому освіту здобували 1-2 члени з їхньої сім`ї.Третя група - бідняки, які не мали робочої худоби, а тільки по одній корові. Їм було важко жити, селяни багато працювали, навчання дітей для них було розкішшю, яку середняки не могли собі дозволити. Дуже рідкісними були випадки, коли декому із дітей щастило навчатися при монастирях і церквах.До четвертої групи входили халупники, крім хати вони не мали нічого.Безземелля і розорення змушували селян залишати села. Частина з них, не знайшовши роботи, емігрувала за кордон. За 1891 -1910 роки з Буковини до Канади, Латинської Америки виїхало 48 тисяч, серед них 22 жителі с. Звенячин.У 1908 р. В с. Звенячин була відкрита школа. Навчання в якій велося як на українській так і на німецькій мовах. Навчання в школі було платним, інколи платили гроші, але переважно оплата велася с/г продуктами або працею. Не всі в змозі були дати своїх дітей до школи. Однією з причин було не тільки те, що не мали чим оплатити навчання, а те, що в більшості були багатодітними, не було в що вдягти дитину. В сім`ях були одні чоботи на всіх дітей. І в холодні зими діти по черзі могли виходити на вулицю. Зі слів Дичка Дмитра, який пригадує ті часи, дітям робили "солом`янки" взуття витесане із дерева і оплетене соломою. А літом діти ходили босі.

Школа була початковою, навчання велося на німецькій та українській мовах. Особливу увагу приділялося вивченню Богослов`я. В школі обов`язково викладав священик. Одним із учнів тієї школи був Кіндрат Іван (1906 р. народження). Він був дуже обдарованою дитиною, хоча він був сиротою, але його помітили і дозволили вчитися в школі. Коли Іван підріс, його разом із іншими молодими хлопцями вивезли в Австрію у так звані "бураки" (примусові роботи). Через деякий час Іван повертається і попадає на навчання в Кіцманську гімназію. Кіндрат Іван Ілліч був найосвіченішою людиною на той час у нашому селі. Він володів німецькою, польською, румунською і українською мовами. До нього дуже часто зверталися односельці по допомогу. Його прозвали "сільським писарем".Дуже великий вплив на наше село мала І Світова Війна. Вона принесла нові страждання, злидні і голод. Село стало ареною запеклих боїв між арміями Австро-Угорщини та Росії. Село находилося на кордоні між ними. Військові дії принесли великі жертви і страждання мирному населенню. Лише руїни і згарища нагадували про село. Уціліло лише чотири хати, більшість населення насильно вивезли в Австрію. А коли повернулися люди, то застали зруйноване село. Як свідок тих подій в селі залишилося Австрійське кладовище.

Хоча за розповідями старожилів на тому кладовищі були поховані не тільки австрійські вояки, а й всі солдати, які загинули під час жорстоких боїв. Селяни хоронили всіх мертвих у братські могили, не дивлячись на їхню форму. По сьогоднішній день цвинтар знаходиться в гарному стані, адже шефство над ним взяли діти нашої школи. Щороку на місце поховання своїх співвітчизників приїжджають австрійці та угорці. Щоб поклонитися праху своїх пращурів та покласти на їхні могили часточку рідної землі. Хоча Австро-Угорщина була поневолювачем та загарбником, вона дозволила українцям спілкуватися на рідній мові. На вулицях чисто було чути українські пісні, зберігалися народні традиції. Хоча українська культура розвивалася дуже повільно.Буковинців чикало нове випробування.Після розпаду Австро-Угорщини імперія на Буковині починається боротьба за об'єднання української народної республіки.З листопада 1918 року в місті Чернівцях відбулося 40-тисячне народне віче, яке проголосило з'єднання з Галичиною.Але українські паростки волі були знищені румунськими військами, що протягом 6-12 листопада 1918 році окупували північну Буковину. Румунські інтервенти встановили жорстокий колоніальний режим. Особливо важливим було становище селян нашого села, яке вважалося прикордонною зоною. В селі було утворено прикордонний пост і жандармія. Селянам не дозволялося в вечірній час світити світло у своїх будинках, виходити із будинків і навіть розмовляти українською мовою.Багато селян залишили свої домівки і йшли найменувати. Тяжкий соціально-економічний гніт доповнювався національним гнобленням, та політичним безправ'ям. Румунська влада не допускала українців органи державної влади, претендувала їхню мову і культуру. Українські школи закривалися, зростала захворюваність населення. Як свідок насильства румунів в нашому селі є паспорти людей, де в графі національність написано-румун або румунка. Із розповіді старожилів румуни хотіли знищити українську культуру, мову, звичаї. За виконання на вулиці українських пісень тяжко били, а хлопців відправляли на 18-місяців в армії.У 1918 році після знищення села у війні, за часів румунської окупації поступово відновлюється село, відбудовуються будівлі, млини, корчми, життя продовжується.За часів Австро-Угорщини приміщення школи, як такого не було. Діти навчалися по одиночним будинках, кожній клас мав окрему будівлю. В тих же приміщеннях і проживали вчителі, які переважно були не місцеві, а приїжджаючі з інших міст. А за часів румунської окупації почали будувати нову школу, навчання дітей було обов'язковим і безкоштовним. Але навчання велося строго на румунській мові. Дітям заборонено розмовляти українською мовою, співати українські пісні. Якщо вони порушували правила їх жорстоко карали.Зі спогадів Ганни Ткачук."Я пам'ятаю свою першу школу, мені було 7 років, як мама віддала мене до школи. Моєю вчителькою була Маргарита Голубан, вона - румунка. Директором школи був пан Крисжиску. Вчителька була доброю жінкою, в неї була дочка моя ровесниця, тому напевне Маргарита Голубан мене жаліла і недуже строго карала. Іноді навіть пригощала мене їжею. І ще, Маргарита Голубан навчила мене писати, так як на уроках ми навчали і рукоділля. А директор був дуже страшним і жорстоким. Мені дуже важко було вчити румунську мову, я часто плутала назви рук - правої і лівої. Пан знав це і часто запитував мене, а коли помилялася він клав мої долоні на парту і бив їх прутом. Тому я по сьогоднішній день не забуду назви правої і лівої рук. Двічі на тиждень в середу і четвер у нас були уроки релігії. Дітей навчав румунський священик. Вивчали: Закон Божий, Літургію, Молитви, Отче Наш, а по неділях вчителька збирала всіх і ми разом ішли до церкви. Навчання в румунській школі 6 років. Початкові класи були в новій школі, а старші в старих приміщеннях. Дітей розкидали по цілому селі. Вчитися було дуже важко. Інколи не розумієш чого з тебе хочуть. Ми хотіли розмовляти рідною мовою, за що нас завжди карали. Я була тихою дівчиною, бо я боялася і часто мовчки ховалася за партою. А моїм братам завжди перепадало батогом. Також, нам завжди хотілося їсти. Хоч і мати давала кусочок паляниці або мамалиги, але ще не дійшовши до школи ми все з`їдали".

Румунський період - один із найстрашніших періодів в житті наших односельчан. Тому з радістю вони прийняли звістку про приєднання Буковини до УРСР. Недовго нашим односельцям довелося радіти мирним життям, почалася Велика Вітчизняна війна. І разом з німцями прийшли в село смуток, голод і хвороби - це було друге захоплення Буковини Румунією. В народі цей період називають "другою Румунією".

      Через 2 роки Радянські війська прогнали румунів разом із німцями. Але на мою думку, румуни не заспокоїлися і тепер. Деякі з їхніх політиків кажуть, що Буковина - це їхня територія, і мріють повернути її. Після закінчення війни у 1945 р. поповнювалося навчання в школі. Змінилися вчителі і методи викладання. Дітей перестали бити і навіть почали годувати. Так, як сільських вчителів не було, вони до нас приїжджали по направленню. Одним із них в 40 р. був директор Корнеляк. Він був хорошою і доброю людиною, якого пам`ятають досі. Корнеляк емігрував в Німеччину, але ніколи не забував про Звенячин, школу і дітей. Як свідчення про це була книга, яку його син привіз і подарував одному із учнів - Лисюку Петру, в якій він описав всі свої спогади про шкільництво у нашому краю.

      Ішли роки. Розросталося село. Тому виникла проблема у будівництві нової школи. Так, як дітям було важко навчатися в різних приміщеннях, розкиданих по різних куточках села. І в Звенячинській школі, в старших класах навчалися діти із двох сіл Звенячки і Хрещатика, тому нова восьмирічна школа. У 1970 р. було урочисте відкриття Звенячинської школи. Директором школи став Палійчук Василь Іванович. Приїхали нові вчителі: Гурбик Ярослава Юрівна, Гурбик О.А., Гайдаш М.Ф., Сороката А.І. 1970-1991р. школа була восьмирічною. У 1991р. - середньою. У 2004р. - Н.В.К.